Патріарх Московський відвідає Молдову

8-10 жовтня 2011 року Патріарх Московський і всієї Русі Кирил відвідає з Первосвятительським візитом Молдову – про це повідомив офіційний сайт РПЦ .

Нагадаємо, що за визначеннями ідеологів Російського православ’я та відповідно до неодноразових заяв самого Кирила – Молдова, як і Україна, відноситься до т.з. «Русского мира». При цьому в Молдові, наразі, існують дві паралельні православні митрополії: російська та румунська. Обидві претендують на своє ексклюзивне право вважатися «канонічною», проте цей конфлікт може були розв’язаний або за їх взаємної згоди, або на Всеправославному Соборі всіх православних церков.

Відповідно до графіка візиту, патріарх Кирило прибуває до Кишинева ввечері 8 жовтня. Після прибуття він відвідає кафедральний собор на честь Різдва Христового, в якому 9 жовтня проведе Божественну літургію. Також планується низка офіційних церемоній з покладанням квітів та візити до педіатричного відділення Республіканського онкологічного інституту та Куркинського чоловічого монастиря. Заплановані й зустрічі патріарха з представниками політичного керівництва країни.

Проте, раніше в молдавських ЗМІ проходила інформація, що влада республіки відмовилась прийняти лідера Російської православної церкви на державному рівні. Після цього візит було дещо скорочено та скасовано відвідування Гагаузької автономії та Придністров’я.

Слід відзначити, що попередній закордонний візит Кирила був до Буковини, яка разом з Молдовою тривалий час знаходилась в межах Молдавською (Русо-Влахської) митрополії у складі Вселенського Константинопльського патріархату.


Інвестиції чи інтервенція

За розголосом про викриття копіпейсту в президенській книзі, всі забули з чого все починалось. А починалось все з щирого бажання глави держави, щоб «Україна – ще мало відома в Європі та у світі,» стала більш привабливою в очах іноземних інвесторів. “Багато хто навіть не здогадується про те, що наша країна – ймовірно, одне з найкращих місць для інвестицій у сучасному світі. Як президент я хотів донести правду про це до максимальної кількості європейців, американців і канадців. До всіх тих ділових та енергійних людей, які шукають нові ринки для вкладення своїх бізнес-ідей, ініціативи та підприємливості” – заявляв місяць тому президент.
Чим закінчились всі ці благі наміри всім сумновідомо. А тим часом інші інвестори, які й без усіляких книжок знають про можливості України, її важливість та необхідність вкладади в нашу економіку гроші, за відсутності інших конкурентів, почуваються себе все більш впевненно.
Російський капітал бере під контроль одну галузь української економіки за одною. Після встановлення майже повного контролю над нафтопереродною промисловістю та мобільним звязком, активної експасії в фінансовий, страховий та банківський сектор, росіяни намагаються закріпитися в тютюновому та алкогольному бізнесі.
Так, найбільший дистриб’ютор тютюнової продукції в Росії ТД «Мегаполіс», поступово бере під контроль вітчизняних регіональних дистрибюторів. Після того, як росіяни стали власниками західноукраїнських торговців сигаретами, вони поглинули найбільших тютюнових дистриб’юторів в Одеській та Харківській областях. За данними ЗМІ, вже зараз росіяни контролюють тютюновий бізнес з річним оборотом на рівні $ 1 млрд. При цьому, можна з впевненістю стверджувати, що й далі буде продовжуватись придбання
розрізнених українських торговців тютюном і встановлюватись контроль над цим бізнесом в нашій країні.
Не припиняються спроби й придбання інших прибуткових українських галузей. Нещодавно в ЗМІ проходили повідомлення про намір росіян купити відомого (не лише в України) виробника горілки «Nemiroff». А на початку вересня відбулось про інше капіталовкладення російського бізнесу. Власники групи компаній «Рідна марка» (структури, близькі до Петра Порошенка), продали 100% своїх акцій холдингу Oasis. До складу «Рідної марки» входить ПБК «Радомишль», ТМ «Мрія», «Бон Херсон» та інші. А міжнародний холдинг Oasis був створений колишніми власниками російської компанії «Пивоварня Таранова» Євгеном Кашперо і Олександром Ліфшицем. Слід додати, що обсяг продажів корпорації «Рідна марка» в 2010 р. склав $ 30 млн.
Росіяни скупають не лише окремі підприємства чи холдінги, але й цілі фінансово-промислові групи. «Індустріальний союз Донбасу» – який ще декілька років назад був чи не найпершим конкурентом Ахметова за звання головної національної бізнес-структрури країни, її керівники були близькі до президента, а компанії брали багатомільйоні іноземні кретиди – зараз на 51 % належить росіянам. Зараз інший український олігарх (Дмитро Фірташ) бере мільярдний кредит в доларах у російського Газпромбанку, й невідомо чим все це закінчиться.
Отже, іноземні (принаймні російські) інвестори чудово знають про те, що з себе становить український бізнес, наскільки він може бути прибутковим, й куди треба вкладати гроші. Однак, можливо, не тільки бізнес-інтереси керують російськими підприємцями, які до речі дуже тісно повязані з владною елітою цієї країни. Як відзначалось в одному з докладів російських науковців на тему «Вплив іноземних інвестицій на національну безпеку»: іноземні інвестиції впливають на економіку країни, змінюючи її відповідно до цілей іноземного інвестора, що відповідають національним інтересам країни з відки приходять гроші.
При цьому, якщо хтось вірить у казочки про те, що «інвестиції – вони і є інвестиції», і все одно з якої країни вони прийшли. То нехай подивляться на приклад відчизняних НПЗ. Вони одними з перших були приватизовані російським капіталом, при цьому велась масована медійна кампанія про взаємовигідну співпрацю, про модернізацію підприємств, про експор в інші країни і т.і. Минуло більше 10 років, і можна подивитись на наслідки. Як відзначають експерти,  українські НПЗ не можуть задовольнити навіть внутрішній попит на пальне. Заводи частково закриті на затяжну реконструкцію, інші працюють на Росію за толінговими схемами (переробляють російську сировину, щоб вивозити нафтопродукти до РФ). Ми ж маємо постійне зростання цін та залежність від імпорту пального з-за кордону.
А в середині липня Національний банк України заявляв, що розглядає можливість надання російському рублю особливого статусу. Це звичайно теж продиктовано «турботою про інвестора». На фоні всього цього досить символічно звучать слова постійного представника Росії при НАТО Дмитра Рогозіна, який розповів (правда з іншого приводу), що «політика повинна відповідати історичному досвіду», а «якісне домінування – запорука існування Росії». Те, що бізнес з політикою в Росії тісно пов’язаний, думаю, мало в кого буде викликати сумнів. Адже й в Кремлі цього не приховують. Так, в червні місяці, під час візиту глави адміністрації президента РФ до Одеси, Сергій Наришкін заявив наступне: “ми дамо відповідне доручення, щоб наші підприємці та компанії почали працювати з Одесою “. Отже саме за вказівкою Кремля російські підприємці починають «працювати» в Україні. І, цілком можливо, й про подальші свої дії вони також отримують цінні директиви з центру.
Крім того, специфіка роботи західного та східного інвестора трохи відрізняється. Як розповідав мені один банківський співробітник, в багатьох банках зараз існує проблема повернення кредитів взятих на розвиток бізнесу. І в представництвах західних банків на це питання дивляться майже як на безнадійне – в судах правди шукати марно, місцеві чиновники й правоохоронні органи знаходяться в основному на боці недобросовісних бізнес-стурктур (а то й володіють ними). Після багатьох поневірянь, ці кредити списуються, як безнадійні, банки терплять збитки, а в центральних офісах сушать голову, що ж робити з цим «персперктивним ринком». В російських же фінансових установах в Україні підходять до цього з іншого боку. Служби безпеки цих банків (в основному складені з колишніх спеціалістів СБУ (КГБ) або МВС) добре знають на кого і як треба вийти й з ким «порішати» питання, щоб кредити повернули. В крайньому випадку влаштовують маски-шоу або рейдерські захоплення, про що періодично пишеться в нашій пресі. І взагалі про які перспективи для цивілізованних інвестицій можна говорити, якщо рейдерство в нас цвіте буйним цвітом, а за оцінками експертів близько 50% рейдерського ринку України складають саме російські рейдери.
Але повернимось до нашого президента та його прагнень залучити (не тільки російські) інвестиції до України. Здається вже тільки лінивий не казав, що для цього потрібно не видавати цікаві книжки, а спочатку зробити цей самий привабливий клімат для нормального інвестора. Судова реформа, антикорупційна чистка прокуратури, силових та перевіряючих структур, чітка й зрозуміла законодавча база – ось ті основи, які дають сигнал до всієї Європи й світу, що треба вкладати гроші в Україну. А перекрадена англійською мовою книга «Opportunity Ukraine», в підсумку лише призвела до чергового конфузу.
І ймовірно, що дуже скоро всі ці опортуніські можливості будуть досяжні лише для «особо наближених до імператора». І цілком можливо – навіть не українського.

Що таке «Індикт»


Сьогодні, в перший день нового церковного року (14 вересня за новим стилем), відзначається День Бога ТворцяЙого мета — прославляючи Бога Творця Всесвіту, переосмислити своє християнське покликання до мудрого управління Божими дарами видимого світу та до їх відповідального використання.

Цим днем починається також Літургійний рік – порядок всіх празників: Господських, Богородичних, святих, пости, загальниці та інші дати встановлені Церквою. Отже, 1 вересня (за старим стилем) церкви візантійської традиції — православні та греко-католики — святкують «новоліття», що у богослужбових книгах зветься також початком індикту

Індикт (indictio) – в перекладі з латинського означає «проголошення», «оголошення», «відозва». Це був едикт Римських імператорів, відповідно до якого в цей час відбувалась сплата податків. Також цей день слугував для інших фінансових цілей й був початком відліку часу. Перші подібні едикти з’явились 297 року, за часів імператора Діолектіяна. З часом слово «індикт» почало означати не тільки державні укази, але й циклічний період часу, а також назву першого дня цього відліку. Цей день дуже швидко став вихідним та державним святом у всій величезній Римській імперії, що простилалась від Атлантичного океану, до Північного Причорноморя, Криму та Карпат.

Поступово цей день став уживатись не лише для фінансово-податкових цілей, але й для означення інших суспільно-важливих дат. Індикт не збігався з початком календарного року, який після реформи Юлія Цезаря (46 р. н.е.) починався з 1 січня. Спочатку першим днем індикту було 23 вересня (день народження імператора Августа), а починаючи з Констянтина Великого – 1 вересня.

Згодом індикт став й церковним святом. Під час І Вселенського Собору в Нікеї 325 року, Отці Церкви прийняли 1 вересня за початок нового церковного року, й ця традиція збереглась й досьогодні в усіх Східних Церквах (православні та греко-католики). Католицька традиція починає літургійний рік першою неділею адвенту (Різдвяний піст). Виданий Римським імператором Констянтином Індикт був підтвердженний Юстиіяном І (527-565), який ввів обовязкове датування всіх офіційних документів саме такою після індикту. А християнська церква за Папи Римського Пелаґія ІІ (579-590) також прийняла індикт для означення дат у свіх своїх документах.

З часом цей день став не тільки початком відліку юридичних, офіційних та церковних документів, але й набрав характеру релігійного свята зі своєю особливою Богослужбовою літургією. В цей в церквах день згадуються слова Ісуса Христа, який прийшов до синагоги в Назареті і прочитав слова пророка Ісаї: “Дух Господній на мені, бо він мене помазав… оповістити рік Господній сприятливий” (Лк. 4: 18-19). Немає відомостей, коли саме зародилось це свято, як християнське, але воно вже повсюдно відзначалось починаючи з VІІІ ст.

За часів пізньої Візантійської імперії, 1 вересня у Константинополі на головній площі звершувалася особлива урочиста служба: чин проводів року. Євангеліє за нею читав сам патріарх.


На Русі після прийняття християнства початок нового року відзначали з 1 березня, як це було і раніше у слов’ян. А про початок церковного календаря з 1 вересня відомо тільки з XIII століття.

У цей день в православних та греко-католицьких церквах говориться про початки створення світу: час, простір і т.д. У проповідях особливо наголошується, що всі наші починання повинні бути звернені до Бога, а дії спрямованні на служіння Богу — нашому Творцю.

Небесні покровителі України

Святі покровителі України

Історичні покровителі

Історичними покровителями України є:

 

Католицькі святі:

  • Св. Ядвіґа — прославлена як мати трьох народів, була королевою Польщі, Литви, Русі-України.

Офіційні покровителі

Серед покровителів України називають:

  • Св. Андрія Первозванногоапостол-хреститель України-Руси, покровитель України, Шотландії, Греції, Вселенського Константинопольського патріархату.
  • Св. Архистратига Михаїлапокровитель України та міста Києва.
  • Св. Юрія Переможцябув покровителем Великих князів Київських, багатьох знаних руських (українських) та литовських князівських родів, покровитель Болгарії, Грузії, Литви, України

Сучасні покровителі

Св. Йосафат Кунцевич — святий Української греко-католицької церкви, вшановується також, як покровитель України.

 

Джерело: Вікі

Св. Королева Ядвіґа — мати трьох народів

Оригінал статті тут: Św. Jadwiga Królowa — matka trzech narodów

Католицька свята, польська королева Ядвіґа Анжуйська (18 лютого 1374 — 17 липня 1399), що мала також титул «Королева Русі», була однією з величніших постатей Европи  у чотирнадцятому столітті, як в політичній, так і в соціальній, релігійній та культурній сферах, а зараз вважається покровительною Об’єднаної Европи .

Протягом шістьох століть королева Ядвіґа почиталась в народі як покровителька Речі Посполитої, держави в яку входили Польські, Литовські та Українські (Руські) землі. Багатовікове християнське почитання та культ святої Ядвіґи набув логічного завершення в офіційній канонізації блаженної королеви, який був проголошений вперше в історії польською мовою. «Радуйся, Краків! То власне,завдяки великому її розуму і серцю, королівська столиця, ти стала значним осередком думки в Європі, колискою Польської культури та мостом між християнським Заходом і Сходом, в результаті чого зробиланевід’ємним внеском у формування європейського духу «- сказав Папа Римський Іван Павло II під час канонізації 8 червня 1999 року.


Ядвіґа — дочка Людовіка І, короля Угорщини, Польщі та короля Галичини і Володимерії («Король Руси«), була вихована при королівських дворах Будапешта й Відня.

1378 (у віці 4 роки) була заручена з Вільгельмом — сином і спадкоємцем австрійського герцога Леопольда III Габсбурга і після досягнення 12-річного віку мала стати його дружиною. Після смерті Людвіка І (1382) королевою Угорщини стала середня сестра Ядвіґи Марія I Угорська. Незабаром польська шляхта, розчарована у персональній унії з Угорщиною, домоглася згоди на передачу Ядвізі польського престолу (угорська королева Марія І була титулярною королевою Польщі та титулярною королевою Русі).

Польську корону прийняла 16 жовтня в 1384 в Кракові, маючи всього десять років. У 1386 році, завдяки Дмитру з Гораю було розірване заручення з Вільгельмом і 18 лютого 1386 Ядвіга одружилася з Великим князем Литовським Ягайлом (коронований королем Польщі 3 березня 1386 під ім’ям Владислава II), що оформило Кревську унію 1385.

Внаслідок укладення унії в Польщі встановилася система співправління Ядвіґи та Владислава II Ягайла. На Ядвіґу покладався обов’язок забезпечити спадковий характер польської корони. Ядвіґа мала свою державну канцелярію, брала участь у вирішенні зовнішньополітичних питань. Її шлюб з литовським князем Ягайлом призвів до остаточної  християнізації Литви.

За роки свого правління Ядвіґа спричинилась до значного культурного підйому в Польщі та   Великому князівстві Литовському. Заклала основу для Вавельського кафедрального собору, надавала допомогу для лікарень та монастирів домініканців у Львові і інших містах. Запросила кармелітів до Кракова, а також слов’янських бенедиктинців з Праги.

Вела активну політичну діяльність, в тому числі переговори з Великим Магістром Ордена Тевтонського. За 15 років правління активно об’єднувала країни і народи, особливо Польщі, Литви і Русі. Саме за її правління була закладена основа багатонаціональної держави Речі Посполитої, заснованої на «Ягеллонської терпимості» і мирному співіснуванні різних культур і релігій.

Для того, щоб пришвидшити й закріпити євангелізацію Польщі, Литви та Русі, спільно з королем Ягайлом, за папського згоди, було засновано факультет теології в Краковській академії. Королевою були запрошені видатних богослови та юристи з Карлова університету в Празі.

Ядвіґа дбала про убогих і хворих, заснувала кілька лікарень, дбала про побудову нових церков, підтримувала поширення християнства на всіх теренах держави. Для діяльності Краківського Академії свята Ядвіґа заповіла всі свої коштовності.

Св. Ядвіґа зробила свій внесок й в політичну історію України-Русі. Після смерті останнього короля Русі Юрія-Болеслава II (1340 р.) галицькі бояри проголосили князя Любарта володарем Галицько-Волинської держави, королем Русі. Але польський король Казимир III Великий негайно зайняв Перемишльску землю, а потім опанував і Львовом. Зі свого боку на королівство Руське перендувала Угорщина. Розпочалися півстолітні війни за Галицьку Русь між Польщею, Литвою і Угорщиною.

У 1350 році угорський король Людвік І Великий уклав угоду з королем Польщі, згідно з якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові, який після цього став титулярним королем Русі. Після його смерті Польща разом з Галичиною, Холмською та Волзькою землями і Крем’янцем перейшла до Людвіка. 1370 року Людвік І став королем Польщі та королем Руси.  Зі смертю Людвіка І — угорська королева Марія  стала титулярною Королевою Галичини і Володимерії (1382—1387). У 1387 Руське королівство та право на трон перейшло до Польської держави.

У 1387 році Ядвіґа очолила похід польської шляхти у Галицьку Русь, що призвело до остаточного включення цих частин земель Руського королівства до складу Польщі, а сама володарка, до свого титулу додала ще й королева Русі. А Ягайло після її смерті, окрім титулу короля Польщі й Великого князя Литовського, мав титул  Володар і спадкоємець Русі.

Померла Ядвіга під час пологів 1399 р., коли їй було всього 25 років. У народів Речі Посполитої протягом віків береглася переконаність у її святості і любов до неї. Люди з самого початку були переконані, що вона свята. Майже одразу після її смерті розпочались зусилля щодо її канонізації, але протягом століть вони зіткнулися з численними труднощами.

І лише 1997 року Ядвіґа була канонізована Папою Іваном Павлом II. Історично була покровителькою Речі Посполитої та є покровителькою Польщі.  Також католицька свята вважається покровителькою королев та Об’єднаної Европи.

За великий та визначний внесок в історію всієї Східної та Центральної Европи, святу Ядвіґу називаються також «матір’ю трьох народів» — Польщі, Литви та Руси-України (в оригіналі matką trzech narodów — Litwy, Rusi i Polski).

На основі статті: Św. Jadwiga Królowa — matka trzech narodów та при використанні матеріалів Вікіпедії.

ілюстрація тут.

Ліквідація УГКЦ на Правобережній Україні в кінці XVIII ст.

Ліквідація УГКЦ на Правобережній Україні в кінці XVIII ст.

Після неканонічного приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1685 року, ті православні єпархії та братства, які знаходились на території Речі Посполитої поступово приєдналися до Київської унійної митрополії (предстоятель УГКЦ тоді мав титул — Митрополит Київський та всієї Русі).

Одночасно, на території, що її зайняли московські війська розпочались утиски уніатів. Ще у 1656 р. московські посли на переговорах з поляками зазначали: «Унія повинна бути скрізь і в найкоротшім часі винищена без ніякого покликування на дипломи і привілеї, що їх давали уніатам королі». І, не чекаючи відповіді, царський уряд без будь-яких соборів ліквідував унію на Лівобережжі, щойно ця частина України увійшла до складу Росії.

Активно знищував унійну церкву й Петро I, який, після поразки Мазепи остаточно підпорядкував Гетьманщину, й через свого ставленика в Польщі, встрявав у внутрішні справи сусідньої країни і під приводом оборони православних намагався нищити уніатів.

Його наступницею в розбудові імперії й нищенні України стала Катерина II. Російська імперія, включивши до свого складу всю Правобережну і значну частину Західної України, відразу впритул зіткнулася з «проблемою» Української Греко-католицької церкви. Чимало православних українців приєдналося до Греко-католицької церкви після 1686 року. Велика частина тих православних (правобережних), які були у складі Речі Посполитої, не захотіли підпорядковуватися Московській церкві, після того як Київська митрополія була відлучена від Константинополя. Тому православні ієрархії на руських (українських) теренах Польщі визнали унію.

Тобто підпорядкувалися Римському папі, зберігши східний церковний обряд.
Цей процес почався наприкінці ХVII ст., а за короткий час в унії з Римом вже були Перемиська, Львівська, Луцька єпархії, а також Львівське братство. Як пише Наталя Яковенко, «враховуючи сумний досвід Берестейського собору, ієрархи цього разу дуже дипломатично, майже без ексцесів, зуміли навернути до унії величезні, традиційно православні українські терени. Сформованій тоді Київській унійній митрополії було підпорядковано вісім єпархій України та Білорусі. Резиденція унійного митрополита була спочатку у Вільно, а з середини ХVIII ст. — у Радомишлі на Житомирщині. На ті часи це була велика церква — 9,5 тис. парафій, 4,5 млн. мирян».

Катерина II майже негайно після включення українських земель Речі Посполитої до Російської імперії розпочалися енергійні (читай — силові) заходи уряду, спрямовані на «навернення» населення цих земель до православ’я. Ще до смерті імператриці (померла 1796 року) було видано кілька указів, які сприяли передачі унійних храмів православним, а також примушували деякі категорії населення повертатися в православ’я. Були визначені мінімальні розміри унійних парафій — «не менше, ніж 100 хат і родин», нижче яких парафія заборонялася й примусово приєднувалася до православної громади. Вже через два роки в Україні та Білорусі майже 2300 громад перейшли — за повідомленнями царських указів — до православ’я. Ще більш рішучою мірою було скасування (1795 р.) всіх унійних єпархій за винятком Полоцької. Позбавлені кафедр унійні єпископи отримали наказ виїхати за кордон або оселитися десь подалi від своїх єпархій. Їхнє майно було конфісковано і роздано губернаторам, якi активно сприяли «оправославлеванию». Як бачимо, російські царі не дарма вважали себе помазаниками Божими.

Немало священиків вимушені були залишити свої парафії. Ще під час Коліївщини (за сприяння царського уряду) сотні уніатів вбито повстанцями або заарештовано російськими військами. Спорожнілі уніатські парафії майже відразу обсаджувалися православними священиками від імені переяславського православного єпископа. Таким чином було відібрано близько 1 200 парафій і в унії залишилось тільки 600. Які згодом також були ліквідовані.


Згідно історичного дослідження о. Дмитра Блажейовського, станом на 1772 рік до Київської уніатської (так тоді вона називалася – ред.) єпархії входило два воєводства: Київське та Брацлавське, в яких разом було 33 деканати та 1847 громад.

 

Історична довідка:

Деканати Київськоїх єпархії у 1772 році

Воєводство Київське:

  • Бараше (32 парохії)
  • Бердичів (55 парохій)
  • Богуслав (50 парохій)
  • Брагін (Чорнобиль) (31 парохія)
  • Димір (40 парохій)
  • Чигирин (40 парохій)
  • Животів (100 парохій)
  • Житомир (55 парохій)
  • Канів (55 парохій)
  • Корсунь (55 парохій)
  • Любар (50 парохій)
  • Мошни (40 парохій)
  • Овруч (42 парохії)
  • Паволоч (75 парохій)
  • Погребище (60 парохій)
  • Радомисль (53 парохії)
  • Сміла (50 парохій)
  • Тетіїв (65 парохій)
  • Фастів (42 парохії)
  • Чуднів (55 парохій)

Разом: 20 деканатів, 1045 парохій

Воєводство Брацлавське:

  • Браїлів (55 парохій)
  • Брацлав (70 парохій)
  • Винниця (60 парохій)
  • Гранів (52 парохії)
  • Животів (100 парохій)
  • Кальник (70 парохій)
  • Комаргород (60 парохій)
  • Красне (40 парохій)
  • Немирів (56 парохій)
  • Рашків (44 парохії)
  • Умань (70 парохій)
  • Чечельник (70 парохій)
  • Ямпіль (55 парохій)

Разом: 13 деканатів, 802 парохії

Еміграційна статистика ЕС

У 2009 році громадянство Європейського Союзу отримали 776 тисяч вихідців із країн з-поза меж ЄС. Про це свідчать дані Євростату (статистичної служби ЄС), оприлюднені 10 червня.

Найбільше своїх паспортів іноземцям видали служби Великої Британії (204 тисяч), Франції (136 тисяч) та Німеччини (96 тисяч).

Від 80 % до 98 % всіх іноземних громадян, які отримають паспорти трьох Балтійських держав (Латвія, Литва, Естонія) складають росіяни.

Найбільшу пропорцію осіб, які отримали громадянство, від загальної кількості іноземців, Євростат зафіксував у Португалії (5,8 рішень про надання громадянства на 100 іноземців), Швеції (5,3), Польщі (4,8) та Великій Британії (4,8).

Серед країн, чиї вихідці отримують найбільше європейських паспортів, Євростат називає Марокко (7,7% від загальної кількості), Туреччину (6,7%), Індію (4%) та Еквадор (3,6%).

Так, громадянами Евросоюзу ставали — громадяни Марокко (59 900 осіб), Туреччини (51 900), Індія (31 100), Еквадор (27 800) та Албанії (26 700). Серед держав-членів з високим високим показником набуття громадянства, найбільшц групи в Об’єднаному Королівстві склали індуси (13%) та пакистанці (10%), у Франції — мароканці (19%) та алжирців (15%), і в Німеччині — турки (26%).

Українці за цим показником посідають перше місце у Чехії (43,7% від усіх осіб, що отримали громадянство), Польщі (35%) та Словаччині (29,4%);

третє місце – в Естонії (1,2%), на Кіпрі (5,7%), Латвії (1,3%), Литві (11,8%), Угорщині (9,6%) та Румунії (1,4%).

Білоруси – другі в здобутті польського громадянства (14,3%) та четверті – у здобутті громадянства Латвії (5,4%) та Румунії (2,2%).

Молдавани стали першими по здобуттю громадянства в Румунії (67% всіх іноземців),
другими в Болгарії (29 %) та третіми в Португалії (10,7 %).

Росіяни активно емігрують до Фінляндії (перше місце й 30,1 % всіх хто отримав громадянство в цій країні), на другому місті вони в Естонії (5,2 %), Кіпру (7,9 %), Латвія (1,7 %), Литва (28,6 %), на третьому місці в Чехії (5,9 %), Греції та Польші.

Крім того у Латвії та Естонії, 96% і 93% (відповідно) від нових громадян складають «особи без громадянства» (Recognised non-citizen) = колишні громадяни СССР, які не змогли раніше отримати паспорти цих країн, але відмовились отримувати громадянство Росії. Це переважно російськомовні мешкаці, яких всіляко «опікає» Москва.

Ще одна категорія «осіб без громадянства» — «Stateless», також колишні громадяни СССР, склали найбільшу групу громадян (52,2 %), які отримали громадянство у Литві. В Латвії ця категорія стала четвертою по кількості, а в Румунії зайняла друге місце (22 %).


В багатоманітті — Один


В Києві презентовано найбільшу картину в світі, що закликає до релігійної толерантності та миру.

Картина має назву «В багатоманітті — Один» й пропагує ідею примирення й толерантності між різними релігіями та народами.
Автор картини — Джамаль Бадван, громадянин України палестинського походження.
Як відзначив митець, цим твором він хоче звести нові мости порозуміння між різними народами, культурами та релігіями. «Я не хочу війни, расизму, релігійних сутичок. Мені було 9 років, коли почалась війна на моїй батьківщині, я бачив біль, смерть й нічого тоді не міг змінити. Тепер цією картиною хочу сказати людству, хочу крикнути до всіх: «Зупиніться! Зупиніться!» — емоційно промовив Джамаль Бадван під час презентації  полотна.
Крім того, художник підкреслив, що своєю картиною він хотів підкреслити, що «на землі є лише одна нація — людина, одна релігія — любов, а Бог — єдин для всіх».
На картині зображені Мойсей, Ісус Христос, біблійні та сучасні сюжети. В центрі символічно змальована ідея єднання релігій – голуб, як символ миру, мечеть, християнський собор і синагога. З обох боків картини зображені малюнки дітей різних національностей. Висота полотна 15,2 метра ширина — 20,5 метра, загальна площа 310
квадратних метра.

Під час презентації на Співочому полі, картину було офіційно внесено до Книги рекордів України, на відправленні всі необхідні документи для занесення досягнення до Книги рекордів Гіннесса, як найбільшу картину у світі, написану олійними фарбами на полотні.

На презентації найбільшої картини в світі, написаної на релігійну тематику, були присутні: міністр туризму і культурної спадщини Палестини доктор Хулюд Діабез, офіційний представник президента Палестини Ясер Аббас, Надзвичайний і Повноважний Посол Палестини в Україні Др. Мохаммед Аль-Асаад та заступник міністра культури
України Тимофій Кохан.

Посол Палестини Мохаммед Аль-Асаад відзначив на презентації картини, що Палестина є батьківщиною трьох світових релігій – юдаїзму, християнства й ісламу, тому символічно, що палестинський художник, який живе в полірелігійній, демократичній й толерантній країні – зміг створити таку картину, якою буде пишатися й Україна, й Палестина.
Й яка зможе підштовхнути людство задуматись про необхідність мирного й толерантного співіснування на нашій планеті.

Английская принцесса и ее приданое

Хочешь стать принцессой — имей богатое приданое.

Свадьба Кейт Миддлтон и принца Уильяма обошлась ее родителям (а именно они оплачивали торжества) примерно в 100 тыс. фунтов. Впрочем, для семьи Миддлтонов это не  огромные деньги – их состояние исчисляется десятками миллионов.

Как пишет британская газета Sunday Timesя, номера в отелях для Кейт и ее родственников перед церемонией, свадебные наряды, платье фрейлины, а также медовый месяц – все это будет оплачено из кармана Кэрол и Майкла Миддлтон.

Сообщается, что только один гостиничный счет превысит 20 тыс. фунтов (23 тыс. евро). Как предполагается, Миддлтоны купят платье Кейт за 30 тыс. фунтов, а платье ее сестры Пиппы, фрейлины на свадьбе, за 20 тыс. фунтов. Остальные расходы берет на себя королевская семья, а правительство оплатит из бюджета счета за обеспечение безопасности на свадьбе.

Состояние семья Миддлтон переваливает за 30 млн фунтов (34 млн евро). Именно в такую сумму оценивают аналитики их бизнес-империю Party Pieces.

Семья Миддлтон купила квартиру в Челси (для своих детей) за 795 тыс. фунтов без ипотеки, а сейчас, кстати, она стоит уже 1,2 млн фунтов. Впрочем, у них есть небольшой кредит за домик в поселке Баклбери стоимостью 1,5 млн фунтов, а когда они приобрели несколько акров земли около дома в 2005 году, то заплатили наличными 295 тыс. фунтов.

Предки Майкла Миддлтона в свое время создали целую сеть трестов и заработали большое состояние. А прапрадедушка Кейт по линии отца, Фрэнсис Мартино Люптон, был богатым йоркширским торговцем шерстью, оставившим в наследство недвижимость на сумму в 70 тыс. фунтов в 1921 году, что сегодня равносильно 1,5 млн фунтов. В завещании он обозначил, что его деньги должны пойти на образование потомков. А тресты по-прежнему работают и управляются юридической конторой в Лидсе.

За последнее время Майкл Миддлтон также унаследовал два небольших состояния – в 100 тыс. и 97,3 тыс. фунтов.


 

Ференц Ліст — симфонічна поема «Мазепа»

Ференц  Ліст (угор. Liszt Ferenc) — «Мазепа«

Liszt — Mazeppa, Symphonic Poem

 

Ім’я Івана Мазепи широко відоме у світовій культурі завдяки світовим майстрам мистецтва, літератури та музики 18-го та наступних століть. На Заході склався образ Мазепи як легендарної, майже казкової постаті романтичного коханця та пристрасного борця за свободу та батьківщину. Віктор Гюго склав на його честь поему, яка вплинула на багатьох європейських літераторів. Вольтер присвятив Мазепі значну частину свого есе “Карл ХІІ”, а лорд Байрон написав фантастичну поему, в якій ідеалізував Мазепу як романтичного героя, порівнюючи його з Прометеєм. Ця поема надихнула на написання творів Делакруа, Буланже, Жеріко та інших всесвітньовідомих творців. Також у Польщі багато літературних та художніх творів присвячувались Мазепі. Ференц Ліст використав тему життя Мазепи у симфонічній поемі, а Петро Ілліч Чайковський створив оперу “Мазепа” на основі поеми Пушкіна “Полтава”. В цілому, понад 20 музичних творів композиторів усього світу присвячені образу Мазепи.

Всього, протягом свого життя Ференц Ліст написав шість творів, присвячених Мазепі: перший етюд для фортепьяно 1827 р.; Трансцендентальний етюд ч. 4 «Мазепа» 1838 р., (присвячений В. Гюго); Трансцендентальний етюд ч. 4 «Мазепа» 1840 р. (змінена версія твору 1838 р.); Симфонічна поема «Мазепа» 1851 р.; «Мазепа» для двох фортепьяно 1855 р. та для фортепьяно на чотири руки 1874 р. (Див.: Савицький Р. Натхненні образом Мазепи // Музика. — 1993. — № 1. — С.27).

Під час своєї подорожі 1847 року Ф. Ліст дав концерти у багатьох українських містах: у Києві (на сцені Актової зали Червоного корпусу Київського університету), Чернівцях, Єлисаветграді, Житомирі, Немирові, Бердичеві, Кременчуці, Львові, Одесі, Миколаєві.

Під час гастролей у Києві у лютому 1847 року Ференц Ліст познайомився з Кароліною Вітгенштейн, близька дружба з якою триватиме протягом усього його життя. Саме цій жінці композитор присвятить усі свої симфонічні поеми. Кароліна Вітгенштейн мала маєток на Поділлі у Воронівцях, у якому гостював Ференц Ліст. Саме тут на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю» та «Віють вітри, віють буйні» він написав п’єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», які увійшли до створеного у 1847—1848 роках циклу «Колоски Воронівець».

 

Liszt — Mazeppa, Symphonic Poem Part 1 of 3

http://www.youtube.com/watch?v=zPDrN-3U2ks

 

Liszt — Mazeppa, Symphonic Poem Part 2 of 3

http://www.youtube.com/watch?v=tSqKEbY421c&feature=related

 

Liszt — Mazeppa, Symphonic Poem (Part 3 of 3)

http://www.youtube.com/watch?v=oHlhfvxuiMo&feature=related