Інвестиції чи інтервенція

За розголосом про викриття копіпейсту в президенській книзі, всі забули з чого все починалось. А починалось все з щирого бажання глави держави, щоб «Україна – ще мало відома в Європі та у світі,» стала більш привабливою в очах іноземних інвесторів. “Багато хто навіть не здогадується про те, що наша країна – ймовірно, одне з найкращих місць для інвестицій у сучасному світі. Як президент я хотів донести правду про це до максимальної кількості європейців, американців і канадців. До всіх тих ділових та енергійних людей, які шукають нові ринки для вкладення своїх бізнес-ідей, ініціативи та підприємливості” – заявляв місяць тому президент.
Чим закінчились всі ці благі наміри всім сумновідомо. А тим часом інші інвестори, які й без усіляких книжок знають про можливості України, її важливість та необхідність вкладади в нашу економіку гроші, за відсутності інших конкурентів, почуваються себе все більш впевненно.
Російський капітал бере під контроль одну галузь української економіки за одною. Після встановлення майже повного контролю над нафтопереродною промисловістю та мобільним звязком, активної експасії в фінансовий, страховий та банківський сектор, росіяни намагаються закріпитися в тютюновому та алкогольному бізнесі.
Так, найбільший дистриб’ютор тютюнової продукції в Росії ТД «Мегаполіс», поступово бере під контроль вітчизняних регіональних дистрибюторів. Після того, як росіяни стали власниками західноукраїнських торговців сигаретами, вони поглинули найбільших тютюнових дистриб’юторів в Одеській та Харківській областях. За данними ЗМІ, вже зараз росіяни контролюють тютюновий бізнес з річним оборотом на рівні $ 1 млрд. При цьому, можна з впевненістю стверджувати, що й далі буде продовжуватись придбання
розрізнених українських торговців тютюном і встановлюватись контроль над цим бізнесом в нашій країні.
Не припиняються спроби й придбання інших прибуткових українських галузей. Нещодавно в ЗМІ проходили повідомлення про намір росіян купити відомого (не лише в України) виробника горілки «Nemiroff». А на початку вересня відбулось про інше капіталовкладення російського бізнесу. Власники групи компаній «Рідна марка» (структури, близькі до Петра Порошенка), продали 100% своїх акцій холдингу Oasis. До складу «Рідної марки» входить ПБК «Радомишль», ТМ «Мрія», «Бон Херсон» та інші. А міжнародний холдинг Oasis був створений колишніми власниками російської компанії «Пивоварня Таранова» Євгеном Кашперо і Олександром Ліфшицем. Слід додати, що обсяг продажів корпорації «Рідна марка» в 2010 р. склав $ 30 млн.
Росіяни скупають не лише окремі підприємства чи холдінги, але й цілі фінансово-промислові групи. «Індустріальний союз Донбасу» – який ще декілька років назад був чи не найпершим конкурентом Ахметова за звання головної національної бізнес-структрури країни, її керівники були близькі до президента, а компанії брали багатомільйоні іноземні кретиди – зараз на 51 % належить росіянам. Зараз інший український олігарх (Дмитро Фірташ) бере мільярдний кредит в доларах у російського Газпромбанку, й невідомо чим все це закінчиться.
Отже, іноземні (принаймні російські) інвестори чудово знають про те, що з себе становить український бізнес, наскільки він може бути прибутковим, й куди треба вкладати гроші. Однак, можливо, не тільки бізнес-інтереси керують російськими підприємцями, які до речі дуже тісно повязані з владною елітою цієї країни. Як відзначалось в одному з докладів російських науковців на тему «Вплив іноземних інвестицій на національну безпеку»: іноземні інвестиції впливають на економіку країни, змінюючи її відповідно до цілей іноземного інвестора, що відповідають національним інтересам країни з відки приходять гроші.
При цьому, якщо хтось вірить у казочки про те, що «інвестиції – вони і є інвестиції», і все одно з якої країни вони прийшли. То нехай подивляться на приклад відчизняних НПЗ. Вони одними з перших були приватизовані російським капіталом, при цьому велась масована медійна кампанія про взаємовигідну співпрацю, про модернізацію підприємств, про експор в інші країни і т.і. Минуло більше 10 років, і можна подивитись на наслідки. Як відзначають експерти,  українські НПЗ не можуть задовольнити навіть внутрішній попит на пальне. Заводи частково закриті на затяжну реконструкцію, інші працюють на Росію за толінговими схемами (переробляють російську сировину, щоб вивозити нафтопродукти до РФ). Ми ж маємо постійне зростання цін та залежність від імпорту пального з-за кордону.
А в середині липня Національний банк України заявляв, що розглядає можливість надання російському рублю особливого статусу. Це звичайно теж продиктовано «турботою про інвестора». На фоні всього цього досить символічно звучать слова постійного представника Росії при НАТО Дмитра Рогозіна, який розповів (правда з іншого приводу), що «політика повинна відповідати історичному досвіду», а «якісне домінування – запорука існування Росії». Те, що бізнес з політикою в Росії тісно пов’язаний, думаю, мало в кого буде викликати сумнів. Адже й в Кремлі цього не приховують. Так, в червні місяці, під час візиту глави адміністрації президента РФ до Одеси, Сергій Наришкін заявив наступне: “ми дамо відповідне доручення, щоб наші підприємці та компанії почали працювати з Одесою “. Отже саме за вказівкою Кремля російські підприємці починають «працювати» в Україні. І, цілком можливо, й про подальші свої дії вони також отримують цінні директиви з центру.
Крім того, специфіка роботи західного та східного інвестора трохи відрізняється. Як розповідав мені один банківський співробітник, в багатьох банках зараз існує проблема повернення кредитів взятих на розвиток бізнесу. І в представництвах західних банків на це питання дивляться майже як на безнадійне – в судах правди шукати марно, місцеві чиновники й правоохоронні органи знаходяться в основному на боці недобросовісних бізнес-стурктур (а то й володіють ними). Після багатьох поневірянь, ці кредити списуються, як безнадійні, банки терплять збитки, а в центральних офісах сушать голову, що ж робити з цим «персперктивним ринком». В російських же фінансових установах в Україні підходять до цього з іншого боку. Служби безпеки цих банків (в основному складені з колишніх спеціалістів СБУ (КГБ) або МВС) добре знають на кого і як треба вийти й з ким «порішати» питання, щоб кредити повернули. В крайньому випадку влаштовують маски-шоу або рейдерські захоплення, про що періодично пишеться в нашій пресі. І взагалі про які перспективи для цивілізованних інвестицій можна говорити, якщо рейдерство в нас цвіте буйним цвітом, а за оцінками експертів близько 50% рейдерського ринку України складають саме російські рейдери.
Але повернимось до нашого президента та його прагнень залучити (не тільки російські) інвестиції до України. Здається вже тільки лінивий не казав, що для цього потрібно не видавати цікаві книжки, а спочатку зробити цей самий привабливий клімат для нормального інвестора. Судова реформа, антикорупційна чистка прокуратури, силових та перевіряючих структур, чітка й зрозуміла законодавча база – ось ті основи, які дають сигнал до всієї Європи й світу, що треба вкладати гроші в Україну. А перекрадена англійською мовою книга «Opportunity Ukraine», в підсумку лише призвела до чергового конфузу.
І ймовірно, що дуже скоро всі ці опортуніські можливості будуть досяжні лише для «особо наближених до імператора». І цілком можливо – навіть не українського.

«Анафема на політиків» та надання переваги одній конфесії

«Анафема на політиків» та надання переваги одній конфесії.

Під час свого візиту до Луганську, Московський патріарх Кирило наклав подвійну анафему на «біснуватих політиків та філософів». При цьому вся політична еліта регіону прямо порушувала законодавство України щодо не надання переваги будь-яким об’єднанням громадян або релігійним організаціям.

15 вересня завершився дводенний візит Патріарха Московського і всія Русі Кирило в Україну. Цього разу глава РПЦ гостював у Луганську. На місцеве летовище, лідера РПЦ прийшла зустрічати вся владна еліта регіону, на чолі з головою Луганської ОДА Володимиром Пристюком.

У своєму виступі на Театральні площі Луганська патріарх відзначив, що для того, щоб Україна була сильною «вона повинна об’єднатися навколо базисних ціностей: патріотичних, сімейних, моральних, берегинею яких завжди була Церква». Також патріарх наклав «подвійну анафему» на «всіх біснуватих, яке б вони не займали місце в політиці та інших сферах життя». «Деякі політичні лідери і філософи перемолочують долі людей, які тільки через роки розуміють, що то були біснуваті» — відзначив глава РПЦ.

За повідомленням Луганської ОДА на молебень в центрі міста зібралось близько 22 тисяч віручих. Хоча на фото, розміщенному на сайті адміністрації, людей зафіксовано дещо менше. Нагадаємо, що організацією візиту Московського патріарха до Луганська займалась місцева влада, яка забезпечила підвезення людей з міст і районів області. Також візит Кирила супроводжувався забороною всіх інших громадських заходів, в тому числі й протестів проти цього візиту. Крім цього, повідомлялось, що студентів Луганського Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля під загрозою виключення з вишу змушують йти на молебні Патріарха Кіріла, а в місті було обмежено рух приватного та громадського транспорту.

В той же час, відповідно до вимог «Загальних правил поведінки державного службовця», затвердженних у Міністерстві юстиції України 15 серпня 2011 року: всі держслужбовці не повинні віддавати перевагу будь-яким об’єднанням громадян, релігійним організаціям незалежно від їх чисельності, статусу, конфесійності, напрямів діяльності тощо. Хоча можливо, цей кодекс поведінки приймався для того, щоб, коли представники УПЦ КП або УГКЦ приходили до чиновників з проханням виділити землю для побудови каплиці або храму, їм відповідали, щось на зразок «в нас зареєстровано 100 (90, 150) релігійних організацій, і оскільки ми не надаємо нікому перевагу, то й вам землю не дамо..».

А можливо у нас «всі рівні», але є ще й «особливо рівна». Бо судячи з того, як організовувався візит російського патріарха до Луганську, можна зробити висновок, що саме РПЦ є якщо не державною, то отримає повну й всесторонню підтримку влади та силових структур України.

 

П. С. за результатами візиту в інтернеті з’явилось багато коментарів з цього приводу. Один з них наводжу нижче:

В гости зачастил Кирилл,
Хочет строить «русский мир».
И анафему наклал
Всем, кто тут ему мешал.

Растет крепкий «русский мир»,
Так ведь сам сказал Кирилл.
Но зачем он нужен нам — 
Не понять и с ладаном.


Що таке «Індикт»


Сьогодні, в перший день нового церковного року (14 вересня за новим стилем), відзначається День Бога ТворцяЙого мета — прославляючи Бога Творця Всесвіту, переосмислити своє християнське покликання до мудрого управління Божими дарами видимого світу та до їх відповідального використання.

Цим днем починається також Літургійний рік – порядок всіх празників: Господських, Богородичних, святих, пости, загальниці та інші дати встановлені Церквою. Отже, 1 вересня (за старим стилем) церкви візантійської традиції — православні та греко-католики — святкують «новоліття», що у богослужбових книгах зветься також початком індикту

Індикт (indictio) – в перекладі з латинського означає «проголошення», «оголошення», «відозва». Це був едикт Римських імператорів, відповідно до якого в цей час відбувалась сплата податків. Також цей день слугував для інших фінансових цілей й був початком відліку часу. Перші подібні едикти з’явились 297 року, за часів імператора Діолектіяна. З часом слово «індикт» почало означати не тільки державні укази, але й циклічний період часу, а також назву першого дня цього відліку. Цей день дуже швидко став вихідним та державним святом у всій величезній Римській імперії, що простилалась від Атлантичного океану, до Північного Причорноморя, Криму та Карпат.

Поступово цей день став уживатись не лише для фінансово-податкових цілей, але й для означення інших суспільно-важливих дат. Індикт не збігався з початком календарного року, який після реформи Юлія Цезаря (46 р. н.е.) починався з 1 січня. Спочатку першим днем індикту було 23 вересня (день народження імператора Августа), а починаючи з Констянтина Великого – 1 вересня.

Згодом індикт став й церковним святом. Під час І Вселенського Собору в Нікеї 325 року, Отці Церкви прийняли 1 вересня за початок нового церковного року, й ця традиція збереглась й досьогодні в усіх Східних Церквах (православні та греко-католики). Католицька традиція починає літургійний рік першою неділею адвенту (Різдвяний піст). Виданий Римським імператором Констянтином Індикт був підтвердженний Юстиіяном І (527-565), який ввів обовязкове датування всіх офіційних документів саме такою після індикту. А християнська церква за Папи Римського Пелаґія ІІ (579-590) також прийняла індикт для означення дат у свіх своїх документах.

З часом цей день став не тільки початком відліку юридичних, офіційних та церковних документів, але й набрав характеру релігійного свята зі своєю особливою Богослужбовою літургією. В цей в церквах день згадуються слова Ісуса Христа, який прийшов до синагоги в Назареті і прочитав слова пророка Ісаї: “Дух Господній на мені, бо він мене помазав… оповістити рік Господній сприятливий” (Лк. 4: 18-19). Немає відомостей, коли саме зародилось це свято, як християнське, але воно вже повсюдно відзначалось починаючи з VІІІ ст.

За часів пізньої Візантійської імперії, 1 вересня у Константинополі на головній площі звершувалася особлива урочиста служба: чин проводів року. Євангеліє за нею читав сам патріарх.


На Русі після прийняття християнства початок нового року відзначали з 1 березня, як це було і раніше у слов’ян. А про початок церковного календаря з 1 вересня відомо тільки з XIII століття.

У цей день в православних та греко-католицьких церквах говориться про початки створення світу: час, простір і т.д. У проповідях особливо наголошується, що всі наші починання повинні бути звернені до Бога, а дії спрямованні на служіння Богу — нашому Творцю.

То чи український «Forbes. Украина»


В черговий раз уважно прочитав російськомовний журнал «Forbes. Украина». Ще більше утвердилось те враження, яке виникло, коли гортав перші числа нового тоді журналу..

Відсотків 80% інформації в журналі становить скрита, прихована, явна й опосередкована реклама російських компаній та фінансово-промислових груп.

Чи не в кожному матеріалі чи статті згадуються славні представники нашого північного брата. Звісно, як економічних журнал, Форбс (Україна) повинен висвітлювати всі грані вітчизняної реальності.. Але у форбській версії ці грані вже занадто виходять однобокі.

Згадалось, як ще перед виходом журналу в світ, деякі аналітики відзначали, що після провалу топорно-махорного «Профиль Der Spiegel» на чолі з сумнозвісним Леонтьєвим, в Росії вирішили дієти менш прямолінійно, й більш витончено….

Можливо, звісно, це все лиш здогадки й теорії, але фактом залишається те, що «Forbes. Украина» не є українським журналом. Й зовсім не тому, що друкується російською.

Він був би чудовим об’єктивним часописом, якби виходив у Росії для російського читача. Але в Україні, він є рупором російського великого бізнесу, і не більше.

Генерал-лейтенант СБУ Олександра Скіпальського в одному зі своїх інтерв’ю розповідав: «зараз одна з нині дружніх нам розвідок (ФСБ) стверджує, що їхня країна відчуває загрозу в економічній сфері з боку іншої великої держави (США). Закликають Україну до тісної співпраці. Якось приїхали до нас полковники (ФСБ) приблизно мого віку — із досвідом, справжні монстри в професійному розумінні. А в нас чергову чистку провели, підполковники — пацани, півроку на посаді начальника департаменту. І от 20 хвилин сканували вони наших хлопців, бачать, що діти, і кажуть: «Наші президенти (Росії й України) ухвалили правильне рішення, тепер ми працюємо разом. Дуже боїмося проникнення іноземної економіки, і будемо вдячні за співпрацю та інформацію». Думаєте, хтось із наших сказав: «Почекайте, але ж 40 відсотків нашої економіки належать вам (росіянам)! Це ж теж загроза!» Вони сиділи й конспектували, як школярі. От така співпраця.»

Отже — росіяни захищають свою економіку, захищають свій інформаційний простір, й відчувають себе великою державою. Вони проникають в економіки сусідніх країн, вони домінують в інформаційному просторі сусідніх країн, вони стають ще величнішими й будують нову імперію добра, де все «мовчить бо благоденствує» ….

 

Правда дехто може заперечити, що — знову про геополітику та «теорію змов», а це всього лиш популяних журнал та професійна журналістика. Можливо й так. Але тоді, наскільки я розумію об’єктивність журналістики, в ньому повинно бути приблизно 40 % присвяченно російському бізнесу, а 60 % — всьому іншому.

Хоча, допускаю, що разом з російським головним редактор УМХ отримало й російські зв’язки в діловому середовищі. Тому, на шпальтах журналу можна відслідковувати, чиї з ПР та медіа відділів російських компаній в Україні краще працюють, та які компанії не шкодують великих бюджетів за публікації в рейтинговому часописі.

Але тоді виникає інше питання: чому ми повинні платити за вже проплачене?

Окремо порадував новий додаток до Форбса — «Forbes Woman». Особливо склад редації — головний редатор Forbes: Владимир Федорин; головний редатор Forbes Woman: Виктория Федорина.  Подумалось, як чудово, коли в одній родини є два гарні професіонала й достойні особистості, які можуть з користю для справи очолювати два проекти під одним дахом. Кому ж іще довірити своє дітище, свій дочірній проект, як не родичу.

Про наповнення «Вумен» судити не буду, в них інша цільова аудиторія. Проте слід відмітити, що на відміну від «чоловічого» журналу, в жіночому описуються українські представниці бізнесу, зі своїми українськими історіями, хоча, звісно, російською мовою…



П.С.

Дуже розмішило в останьому номері колонка главреда, де він пише як зустрічав цьогорічних День Незалежності:

«С утра, еще до появления праздничных толп, я прошелся с семьей по центру Киева среди людей с приветливыми лицами, в вышиванках и без, с желто-синими флажками или мороженым в руках. Нашим городам советская власть совсем «не шла»: она делала их серыми и однообразными. Кажется, советскости в Киеве почти не осталось.»


Припустив, а поважний редатор взагалі виходив 24-го на Хрещатик, чи писав статтю заздалегідь в себе на дачі??  Бо якби він вийшов зранку, то побачив не людей з «приветливыми лицами», а залізні паркани й кордони міліції, які готувались зустрічати «праздничные толпы» народу, які на чолі з опозицією хотіли пройти від парку Шевченка, через Хрещатик, на Майдан Незалежності..

Або в нього була спецперепустка, яка дозволяє (на відміну від депутатського посвідчення) пройти на Хрещатик в обхід кордонів міліції, й погуляти в тиші та спокої, думаючи як далеко вже відійшла Україна від радянського минулого, на фоні протистояння міліції з народом….